46-річну письменницю Євгенію Кононенко називають феміністкою, яка любить чоловіків.

— Фемінізм не передбачає нелюбові до чоловіків, — пояснює вона, вмощуючись у кріслі за круглим столом у книгарні "Фоліо". Євгенія у сірому піджаку й такій самій спідниці, на обличчі — легкий макіяж. — Думаю, такими ж феміністками були і моя мама, і бабуся.

Кононенко працює редактором "книжкової" колонки в газеті. Читати — тепер її професія.

А що читаєте для власного задоволення? — запитую.

— Подобається новелістика Галини Тарасюк. Вона старша за мене, але мало розкручена. Ще люблю твори Людмили Таран — поетеси, яка почала писати прозу. Ці жінки надолужують втрачене в радянські роки. Тоді література була високооплачувана, і в ній працювали переважно чоловіки. 52 відсотки жінок мали вищу освіту, 32 — були кандидатами наук і лише 7 відсотків ставали академіками.

З поетеси на прозаїка ви перетворилися свідомо?

— Це сталося досить пізно, коли мені було за 30. Прочитала у журналі "Березіль" оповідання Миколи Рябчука і подумала, що теж так можу. Мої твори написані у жанрі гротескного реалізму. Але гротеск незначний...

"Полуничка" і натяк на конкретних осіб — два козирі сучасної літератури

Як чоловіки оцінюють вашу творчість?

— Чоловіки не ображаються, коли їм кажуть правду, — усміхаючись, відповідає Євгенія. — Українським чоловікам комфортно бути такими, як вони є. Я це бачу по синові. Йому 18 років. У нього багато друзів і хороша дівчина. Але вона активніша за нього.

В есе "Без мужика" ви поділили чоловіків на три категорії: мамині синки, бабії і п"яниці. Який тип подобається найменше?

— Поряд зі мною ніколи не було п"яниць. Батько був із пролетарського середовища, але не вживав алкоголю надміру. Хоч горілка діяла на нього позитивно: батько добрішав. Усе залежить від міри. Добре, коли син шанує маму, але погано, коли патологічно залежить. Мамин синок — то так страшно, що я про це можу говорити тільки в літературі, а не у відвертій розмові. А бабій — не найгірше. У такого чоловіка є комплекс вини перед жінкою, і цим можна маніпулювати.

Ви не писали про помаранчеву революцію?

— Ще зарано експлуатувати у мистецтві цю тему. Можу написати есе хіба що для закордонного видання. Статеві почуття — це ще не дно самозаглиблення. Релігійні і національні — значно глибші.

У ваших творах багато відвертих сцен.

— Інакше навіть нецікаво, — перебиває Євгенія. — Одначе описувати інтимні моменти — випробування для письменника. Це як сильнодіючі ліки: слід поводитися обережно. Відсутність еротичної лексики — проблема української культури. З одного боку, маємо медичні терміни, з другого — лайку. Он Шекспір увів півтори тисячі інтимних слів у англійську мову, які прижилися. Ні в українській, ні в російській літературі ніхто такого не зробив. Є лише письменники, у яких еротика переходить у порнографію.

Таке продається краще, — зауважую.

— Це правда, — погоджується вона. — "Полуничка" і натяк на конкретних осіб — два козирі сучасної літератури. Роман "Ностальгія" не гірший за роман "Імітація". Але увагу привернула "Імітація", бо там є натяки на певних осіб із мистецького середовища.

Наостанок пані Євгенія зізнається, що мріє написати сценарій серіалу про стосунки у сім"ї для якогось телеканалу.

І яка була б кінцівка у фільмі?

— А це залежало б від замовників, — сміється вона.

1959 — народилася у Києві
1981 — закінчила механіко-математичний факультет Київського університету
1985 — народилася донька Анна
1987 — народився син Вадим
1993 — за переклад антології французького сонета отримала премію імені Зерова
1998 — збірка оповідань "Колосальний сюжет"
2001 — перший роман "Імітація"

×