40-річний Дмитро Білий із Донецька пише історичні твори про Україну. Останній роман "Козацький оберіг" за два роки розійшовся 17-тисячним накладом. Як запевняє Білий, переважно на Донбасі.
— А "Басаврюка-ХХ" видавництво "Донбасс" ще й переклало російською. Кілька примірників повіз знайомим у Росію. Там їх сканують і передають одне одному, як підривну літературу, — усміхається Дмитро. Поправляє окуляри в тонкій оправі. Розмовляємо в центрі Києва, куди письменник приїхав у справах.
— У Донецьку з роботи я їжджу повз один кіоск. Горілка там, цигарки, народ відповідний, — розповідає Дмитро. — Якось висовується з кіоска пика класична. "Ето ти — Білий?" — Я. — "Ану зайди".
Продавець кіоска, згадує Дмитро, дістав щось загорнуте в газету. Довго розгортав.
— Показує мені мого "Басаврюка". "Це ти написав?" — Я. — "Пива хочеш? Чи горілки?". Коротше, я вже два роки в нього пригощаюся пивом безкоштовно.
Чому пишеш про козаків?
— Бо я козак! — підвищує голос. — Народився в Макіївці, в шахтарському посьолку імені Бажанова. Мати часто возила мене до своїх батьків на Кубань. У станицю Новодерев"янківську Канівського району, яку запорожці заснували. Дід, баба, хата під стріхою, лелека навіть іноді поселявся. Таку хату можна тепер зустріти хіба що в Пирогові, в музеї.
Дід, каже Дмитро, три роки воював у Першій світовій війні. У громадянській теж брав участь.
— Казали, воював із Будьонним, але не уточнювали, на якому боці, — усміхається. — А його рідний брат був білим козацьким офіцером. Їхнє прізвище Малько.
Дмитро стверджує, що 1933-го, коли на Кубані проводили паспортизацію населення, більшість українських прізвищ переробили на російські. Мальки відтоді стали Малєвими.
— Хоч по-станишному й зараз називають Мальками. А в інших родичів прізвище було Гас, — пожвавлюється. — 1933-го їх записали Полєновими. А ті Гаси, — робить наголос на останньому складі, — і слова по-російському не казали!
Дмитро відходить убік і говорить по мобільному. Тоді повертається.
— Дідів брат у 20-х якось потрапив на роботу в міліцію. Але відмовився проводити колективізацію. Зразу виплило його офіцерство. Існує дві легенди. Перша: він із боями прорвався зі станиці й утік на Кавказ, у гори. Так що, — усміхається, — може, десь якийсь ваххабіт бігає, мій родич. А друга версія, що його вбили або відіслали на Колиму.
Дмитро каже, що довго вважав себе не українцем і не росіянином, а просто козаком. 1984-го в Донецькому університеті створив козацький гурток. А наприкінці 80-х — козацький осередок "Курінь".
— 1992-го було 200-річчя переселення запорожців на Тамань, — веде далі. — Я взяв бандуру, яку мені подарував у Києві відомий майстер Микола Будник. Пошкандряпав із нею на Кубань. Ходив від станиці до станиці. На Тамані тисяч зо тридцять народу було — козаки, діди, баби старі.
За словами Дмитра, всі чекали на прибуття запорізьких човнів-байдаків, зроблених майстрами у Львові. Але львівські козаки тоді попливли до Франції.
— За день я там випив стільки, скільки не пив років за п"ять попереднього життя. Кожен курінь тягнув до себе.
Більшість українських прізвищ переробили на російські. Мальки відтоді стали Малєвими
Дмитро дістає кисет із тютюном, продуває люльку. Закурює. Над головою розповзаються пасма пахучого диму.
— Це тютюн "Кептен блейк", — пояснює. — Він на чорносливі. Нагадує рідну хату, коли сливи цвітуть.
Зізнається, що 20 років займається карате. У житті намагається не застосовувати своїх навичок.
— Але якось хлоп здоровий збив дівчину машиною в Донецьку. Я змусив відвезти її в лікарню. Хлопець почав кидатися на мене з монтіровкою. Довелося трохи заспокоїти. Але дівчину ми таки довезли.
Дмитро — майор міліції у відставці. Викладає історію в Донецькому інституті внутрішніх справ. Двічі на рік їздить на Кубань. А цього року завадило народження сина Олекси.
— Диви, який гайдамака! — тішиться Дмитро, показуючи фото малюка. — А оце дружина. Я з нею по Інтернету познайомився. Написав: "Розумний чоловік чекає вістки від розумних дівчат для розумних розмов". Уже другий рік разом.
Форму козацьку маєш?
— Аякже, — ясніє лицем Білий. — Першу черкеску й бешмет мені мати пошила. Ще одну черкеску й кубанку подарували черкеси. Мої студенти, — уточнює. — Привезли з Адигеї. Але на Кубані бояться відновлювати козацтво по-справжньому. Справжніх козаків пересадили та постріляли. А козацька маса довбається з телятами.
А на Дону як?
— Мене 1992-го занесло до них. Козаки якраз захопили так званий Дім Парамонова. Він до революції козакам і належав, — пояснює Білий. — Будинок оточив ОМОН. А козаки всередині. Я пробрався до них...
Каже, три дні жив в оточеному будинку. Додає, що донці не любили росіян.
— Дали мені автомат, вказали місце. Думали, що міліція піде на штурм. Але пронесло, — згадує. — Ті козаки потім їхали воювати до Югославії за сербів. Їх уже нікого в живих немає.
1967, 25 липня — Дмитро Білий народився в Макіївці Донецької області в родині шахтаря
1984 — закінчив місцеву середню школу N9
1984 — вступив на історичний факультет Донецького університету
1994 — вийшла перша книга "Малиновий клин. Нариси з історії українського населення Кубані"
1994 — народилася донька Люба
1997 — захистив кандидатську дисертацію
1997 — завідувач кафедри Донецького інституту внутрішніх справ
1999 — написав роман "Басаврюк-ХХ"
2001 — видав три романи — "Басаврюк-ХХ", "Заложна душа" і "Чорне крило"
2003 — видав роман "Козацький оберіг"
2007 — народився син Олекса
2 
35413
Коментарі
1