Калуському письменнику Юркові Іздрику, 45 років, як нікому в українській літературі пасувало б написати книгу "Моє життя в мистецтві". Він належить до рідкісного типу так званих ренесансних людей, які вміють усе. Йому підвладний пензель художника і дизайнерський курсор, він уміє грати на клавішних, писати музику та робити часопис "Четвер". Саме Іздрик був одним із оформлювачів "станіславського феномену". Саме йому належить відкриття Любка Дереша і доброго десятка молодих літераторів.

Не кажучи вже про справи вузьколітературні. Юркові належить культовий роман 1990-х "Воццек" (1997), збірка оповідань "Острів Крк та інші історії" (1999), романи "Подвійний Леон" (2000), "АМ?" (2005) та книга есеїв "Флешка" (2007). Інженер-хімік за професією, у творчості він став природодослідником невидимих сутностей, що оселялись у його похмуро-мізантропічній голові. Іздрик чи не першим у сучасній українській літературі продемонстрував, що цинізм може бути вітальним, а фобії — креативними. Якщо колись автобіографічність лише пускали на поріг, то в Іздрика життя приватної особи стало абсолютною вартістю. Страждання і страхи, гіркий сарказм і відверте самознущання, сни і галюцинації стали життєвою основою для експериментальних текстів письменника.

Для нього передусім важливими є смак і стиль

У сучасній українській літературі, перенаселеній дипломованими філологами, Іздрик виглядає чужинцем. Тому робить свою справу, особливо не зважаючи на вітчизняні традиції і канони. Іздрик — сам собі канон, бо майструє літературу "під себе". Це по-справжньому алхімічна діяльність, бо чи не вперше в нас з"явився письменник, для якого передусім важливими стали смак і стиль. У нашій переважно соц-, а згодом нацреалістичній літературі з"явився письменник, перефразовуючи Соломію Павличко, для гурманів. Про пародіювання, цитування, епатаж, мовні ігри та інші постмодерністські "гріхи" заговорили насамперед у контексті Іздрикової творчості. Саме так усе парадоксально в Іздрика: з одного боку, страждання і біль, з другого — інтелектуалізм і постмодернізм. Правда ж, як завжди, посередині.

×