Журналісту "Газети по-українськи" вдалося поспілкуватися з одним із уболівальників ФК "Динамо", який постраждав за свою любов до футболу.

Юрія Зінченка, саме так звали потерпілого, ми відшукали в травматологічному відділенні обласної лікарні міста Києва. Хлопець лежав на лікарняному ліжку з перебинтованою лівою половиною обличчя та перебинтованим тулубом, але інтерв"ю дати погодився.

- З чого все почалося?

- Я зі своїм товаришем приїхали з міста Северодонецк, щоб підтримати свої улюблені футбольні команди. Я вболівав за "Динамо", товариш за "Спартак", одягнулися ми, звичайно ж, відповідно - я у футболку динамівців, а він узяв з собою спартаківський шарф.

Спочатку ми побоювалися фанатів "Спартака", адже, як відомо, вони відрізняються своєю жорстокістю до уболівальників інших команд. Але приїхавши до арки "Дружби народів" побачили велику кількість міліції та заспокоїлися, а безліч синьо-білих уболівальників

розслабила нас остаточно. Але відчували ми себе в безпеці не довго. Так, спочатку матчу виникали дрібні інциденти, але їх присікали міліціанти. На самому початку першого тайму, як і всі, трохи звикнувши до натовпу, я стрибав і кричав, підтримуючи свою команду. Те, що відбулося далі, я не міг собі уявити навіть в найстрашніших думках. Раптом, мені в голову потрапила кинута кимось порожня пляшка з-під пива. Я озирнувся, але тих хто кинув пляшку не побачив. Не ставши "паритися",я продовжив дивитися футбол. Через мить мені у вухо потрапив кинутий кимось камінь. Відскочивши від моєї голови, він полетів далі у натовп. Я, обурений нахабством нападників, озирнувся та побачив групу людей, чоловік вісім-дев"ять які швидко наближалися до мене.

- Як ви визначили, що це були саме спартаківські вболівальники?

- Вони були в майках "Спартака" та клубних шарфах на обличчях. Хто ж це тоді? Не "динамівці" ж!?

- Що відбулося далі?

- Так от, ця група людей швидко наближалася до мене з криками "Ты чё, хохол, не понял кто тебя позвал? Мы тебя тут ща и закопаем". Ну там, звичайно ж, було багато інших слів, але я їх не називатиму. Отже, підійшов до мене хлопець років шістнадцяти-сімнадцяти, і нічого не кажучи, з розмаху, вдарив мене пивною пляшкою по голові. Ліве око

відразу залилося кров"ю - у мене була розбита брова. Я впав. Що далі пам"ятаю погано. Бачив тільки що вболівальники "Спартака" зчепилися в бійку з уболівальниками "Динамо". Двоє хлопців узяли мене за ноги та потягнули в найближчий парк. До речі, до них потім приєдналися й дві дівчини.

- В тому що трапилося ви бачите провину міліції?

- Ні, однозначно ні. Мені просто не пощастило - я опинився в самому центрі вболівальників і міліціонери просто не змогли швидко зреагувати, і поки вони до мене добиралися - мене вже кудись відтягнули. А взагалі, вони молодці - відразу присікали бійки та відвозили кудись тих, хто буянив. Хоча, якби вони ще й парк патрулювали, то, напевно, мене так не побили.

- Вас потягнули в парк, що було далі?

- Мене дотягли до дерев і перше, що зробили - це зняли з мене динамівську футболку та порвали. Вони щось говорили при цьому, але слів я не розібрав. Перший сильний удар мені нанесли по голові. Мене за руки та ноги тримали хлопці, а одна з дівчат била ногами. Першим ж ударом розірвала мені мочку вуха каблуком. Через біль я далі мало що відчував. З останніх сил вирвався від них і діставшись до дерева впав та обійняв його. Одного з фанатів це розсердило і він ударив мене по ребрах. Всередині щось хруснуло. Я закричав і відключився. Все! Приходив до тями тільки раз. Не пам"ятаю скільки я там пролежав, алепрокинувшись чув, що вболівальники співають гімн України. Ось і виходить, що мене били, а десь співали гімн і святкували перемогу. Я знову відключився, а прийшов до тями вже тут - у лікарні.

- Невже вам ніхто навіть не намагався допомогти?

- Поки мене тягнули до парку, Андрій (друг з яким я приїхав) намагався вступитися за мене, але спартаківці навіть не звертали на нього уваги, а тільки кричали "Чего их жалеть – мочить их надо". Напевно, його шарф йому допоміг. Вони його і пальцем не зачипили! А міліціонерів просто на всіх не вистачило. Напевно мені просто не пощастило. Не знаю як це ще назвати.

- Ви когось звинувачуєте в тому, що сталося?

- Ні. Сам винуватий. Удома сидіти треба було. Адже було передчуття! Так навіщо тепер про це говорити.

От так Юрій Зінченко поплатився за свою любов до футболу двома зламаними ребрами, струсом мозку і розітнутою бровою. А наші гості - уболівальники з Росії, мабуть, почували себе як удома б"ючи наших співвітчизників. Якщо така ситуація між фанатами залишатиметься й далі, то незабаром просто нема кому буде вболівати ні за "Динамо" ні за "Спартак".

×