Майже два роки в Україні продовжується повномасштабна війна. За цей час на полі бою себе якнайкраще зарекомендували, зокрема, 12 бригада спеціального призначення "Азов" НГУ та 3-тя Окрема штурмова бригада, у якій служать чимало "азовців".
Ворог вважає бійців "Азову" одними з найбільш боєздатних та мотивованих українських підрозділів. Водночас окупанти поширюють чимало міфів та брехні про нібито жорстокість "азовців" до цивільного населення.
Кореспондентка Gazeta.ua поговорила з бійцем "Азову", який був у полоні росіян. Він розповів про ставлення ворога і нинішній перебіг війни.
Родом я з передмістя Одеси. Почав служити з 2015 року, але не в "Азові". Це була 79-та десантно-штурмова бригада з Миколаєва. Закінчив службу в кінці 2016 року, а вже влітку 2017-го приєднався до "Азову". Подивився матеріали в інтернеті, відео й побачив, що це справді той підрозділ, де втілюються стандарти НАТО, передові підходи в навчанні . Мене це зацікавило, у порівнянні з якимось радянськими підходами або навалом статутної маячні інших частин, де після всіх мобілізацій почали з усіх боків затягувати контрактників до рівня "згідно-відповідно" та "де та які бірки мають висіти".
Початок повномасштабного вторгнення зустрів у Маріуполі, як і 99% моїх побратимів. Ми готувалися з середини лютого, командування розробляло план на випадок можливої оборони в оточенні. За тиждень почали відкликати людей з відпусток, підготовлювали ймовірні позиції, рубежі. Повернули "азовців", які вже були звільнені від служби. Більшість із них швидко відгукнулися. За кілька днів наперед почали завозити БК.
На 90% вірили, що почнеться повномасштабна, а на 10% думали: "Як завжди, побрязкають залізяками і розбіжаться. Москалі - що з них взяти, намагаються як завжди залякати?". Але ранок 24 лютого почався "дуже весело". Ви скажете, що ми трохи божевільні, але були навіть щасливі, що нарешті почалася війна, тепер жодних можливо. Ми готові, ворог нарешті дізнається, хто такий справжній "Азов". Ми мріяли нарешті показати, що чекали цього, бо були створені для війни з російським агресором. Хоча "Азов" постійно готувався, самовдосконалювався й жив війною, для нас поїздка на передню лінію в УСКБ - це мотивація та заохочення.
Ми поспіхом зайняли оборону і підійшла підтримка
Реальний жах чи шок ("Як це взагалі можливо?") відчув уже під час повномасштабки, хоч я і служив раніше. До вторгнення у 2022 році я такого ніколи не відчував. Найбільш жорсткий бій був 2 березня 2022 року, коли замкнулося кільце навколо Маріуполя. Нас тоді так "непогано" обстріляли, а потім росіяни пішли в атаку й відтіснили нас на цілий квартал. Ми поспіхом зайняли оборону і підійшла підтримка - один наш танк і кілька танків морпіхів. Піхота за підтримки бронетехніки штурмом зайняла свої позиції. Усе було дуже чітко, бо коли біля тебе твої танки - це неабияк підтримує, сміливіше йдеш в атаку.
Росіяни не були готовими до війни, і саме тому ми їх перемагали. Вони хотіли маленької переможної війни, бліцкригу, бо думали, що їх тут зустрінуть тепло. А війна стала затяжною й кривавою, бо ми не злякалися наступу й не підняли руки. Тому росіяни зазнавали великих втрат через непродуману логістику, брак палива. Вони зробили ставку на швидкий наступ і захоплення територій, але не прорахували план "Б", повністю були впевнені в своєму плані. Тому коли він почав руйнуватись у перші же дні, це для них був неочікуваний сюрприз. Росіяни були занадто самовпевнені, за це й поплатились.
24 квітня під мостом біля "Азовсталі" отримав поранення. Нас як мінометників туди відправили другим ешелоном, бо не сильно були заточені під піхоту. Мали зустрічати ворога, якщо пробʼють першу лінію оборони. Як виявилося її вже давно прорвали, а нас не повідомили. Ворога зустріли лише з автоматами, а той мав свою тотальну перевагу в артилерії, авіації - у всьому. Росіяни просто танками розбирали нашу позицію, їм навіть підʼїжджати не потрібно було. Вони могли собі дозволити з "Градів" розбирати житлові багатоповерхівки, просто підʼїжджати впритул та розстрілювати касетами. Під кінець вони вже мало боялись, певно розуміли, що в нас немає засобів, щоб їм щось зробити.
У нас не було протитанкових засобів, тому ми просто трималися, як могли. Опівдні мені під бронежилет залетів осколок, вирвав два ребра, перебив праву руку так, що тільки права рука на шкірі висіла. Побратими евакуювали мене під обстрілами - по них прилетіла міна. Отримали поранення, але дотягнули мене все таки до точки евакуації.
З 24 квітня я був у критичному стані на "Азовсталі" аж до виходу в полон 16 травня. Мене винесли на ношах, бо вже тоді тижні три не міг пересуватися самотужки. Важкопоранених з Новоазовська доправили до 15-ї лікарні Донецька. ДНРівці так звані - нас ненавиділи, але головні у них москалі. Тобто приставили кураторів, які слідкували за всім. Орки вимушені були дотримуватися списків, у яких йшлося про кількість полонених і їхні травми, тому наказали ДНРівцям нас не чіпати.
Нас не чіпали, але хейтили й обзивали, як тільки могли. У перший же день лікарі й медсестри кричали: "Зачем вы сюда пришли? Мы вас сюда не звали". ДНРівці - жертви пропаганди. Їм що не скажи, вони у все вірять. Для них "Азов", як червона ганчірка для бика. Найбільш розумними виявилися кадрові росіяни, ФСБшники, бо вони розуміли що ми спеціалісти в питаннях війни. З "азовцями" вони спілкувалися більш поважно.
У лікарні годували дієтичною їжею, як і інших пацієнтів, хоч їх було небагато. На "Азовсталі" ми хліба не їли два місяці, тому коли давали хліб чи суп - це була ейфорія. Ми просто дуже голодні були.
Росіяни на допитах поводилися стримано. Можливо, розуміли, що не отримають від нас секретної інформації. В "Азовців" запитували: "Где иностранные инструкторы, которые вами руководили?". Ми дивувалися, бо ніяких інструкторів не було, за винятком трьох чи чотирьох добровольців, які воювали за нас.
Нас обміняли з третьої спроби. Під час першої завантажили всіх поранених, крім "азовців". Виїхали за територію й повернули їх назад. Вдруге - у списках також не було бійців "Азову" і обмін знову не відбувся. На третій раз уже зібрали всіх.
Лікарі не давали мені шансів дотягнути й до ранку
На момент повномасштабного вторгнення був розлучений, мав доньку від першого шлюбу. Гадаю що саме це мене й врятувало - бажання повернутись до доньки, побачити її знову. Лікарі не давали мені шансів дотягнути й до ранку. Казали: "Він покійник. Не виживе". Це я вже дізнався після обміну лікарів, що мене оперували в бункері "Железяка" на "Азовсталі". Їхні слова підтвердили мої побратими, що були присутні, коли мене доставили до того "бункера".
Я собі казав, що маю вижити, бо мені ще доньку в перший клас потрібно вести. Мала піти в школу в 2022 році. Це справді була нереальна мотивація. Хоч мене й обміняли до 1 вересня, донька через війну пішла вчитися лише в 2023-му. Тоді ми вже були на лінії фронту в Донецькій області, але командир "Дубок" поставився з розумінням і сказав: "Діти - це святе, тому їдь до доньки на перший дзвоник".
В Україні зустріли представники координаційного центру. Коли мене обійняли, то перше, що сказав: "Дайте поїсти". Вони не очікували, що ми настільки голодні. Уже в Запоріжжі попросив лікарів зателефонувати мамі. Вона зраділа. Коли я їй зателефонував, почала плакати. Та я й сам розплакався… Але то були сльози щастя.
Відновлювався повільніше, ніж хотів. Планував швидко після полону повернутися в стрій, адже мої побратими, яких евакуювали гвинтокрилами, уже служили. Хотів продовжити воювати з ними. Є страх померти, звісно, але як можна боятися повернутися до служби, якщо там в полоні ще мої побратими?
Як би все зараз погано не було, маємо триматися, а не сидіти склавши руки. Вчитися у нашого ворога переводити економіку на військові рейки, а не телемарафони проводити й співати про пса Патрона. Ворог регулярно щось вдосконалює, неймовірно швидко вчиться. На жаль, уже нас багато в чому переважає - у дронах, розробці нових видів озброєння.
Ті ж самі іранці, вибачте, палестинці будують підземні заводи в умовах неймовірних санкцій. У нас уже можна було б побудувати сотню таких. Уже все могли б виправити і ми б не залежили від наших союзників. Наші партнери бачать, що ми нічого не робимо, щоб стати більш автономними в плані озброєння й техніки. Тільки один корупційний скандал за іншим і розкрадання гуманітарки. Тому й не буде допомоги й швидкої перемоги. Буде кривава важка війна, де воюватимуть всі. І зрештою ми все ж таки всі колись помремо. Але вибір за нами: зі зброєю в руках чи на колінах в Сибірі?
Якщо у росіян буде достатньо військових і техніки, то вони можуть відкрити ще один фронт на інших напрямках. Коли налагодять комунікації, логістику, щоб вчасно поповнювати запаси. Але питання, чи потрібно це їм? Можливо, восени намагатимуться щось подібне зробити. Ворог уже побачив, що у нас кадровий голод і на мобілізацію майже ніхто не йде, людей не вистачає, дірки на фронті латають усім, чим можна.
Зараз стоїмо, бо не маємо вибору. Щоб покращити стан війська - потрібні люди й озброєння. Мобілізація необхідна, служити мають всі, але не обовʼязо зі зброєю в руках. Кожен має розуміти, що від нього потрібно й чим він може займатися задля нашої загальної перемоги. Як мінімум, усі мають стати на військовий облік, щоб знати наперед, у яку частину відправлять. Мотивувати можна елементарно - почніть боротися з корупцією. Якщо людина бачить, що хтось відкупляється від служби в армії, чиновник чи підприємець, то яка буде мотивація? Коли прості громадяни воюють, а багаті їздять за кордон. Це відображається на емоційному стані.
Корупція й "золота еліта", яка не служить, відбивають бажання йти у військо. Можна перейняти вид служби Швейцарії чи в Ізраїля, де воюють усі - чиновники, судді, поліцецські, депутати. А у нас кажуть: "Я ж депутат, я не буду". Піди просто в якусь тилову частину, займайся озброєнням, логістикою, підвозом, але це вже буде приклад для громадян.
Два роки кажуть: "Це не моя війна"
Працівники ТЦК правильно роблять. На їхньому місці я б ще жорсткіше затримував людей. У громадян було два роки, щоб підготуватися до можливої мобілізації. За цей час можна було ідеально вивчити такмед, навчитися пілотувати дроном, ходити в тир. Натомість два роки кажуть: "Це не моя війна". Особливо "подобається" коментар: "А де наша професійна армія? За що я плачу податки?" Професійна армія лягла в землю, щоб дати час вам підготуватися й піти тоді, коли буде озброєння, позиції, алгоритми дій.
Чому хтось має воювати, а хтось - ні? У нас навіть після другого, третього поранення повертаються у стрій, сотні ампутантів займаються чимось. Джон Кеннеді колись сказав: "Не питай, що може зробити для тебе держава, а запитай себе, що ти можеш зробити для неї". Усі мають служити в такий важкий для нашої нації час, іншого вибору зараз немає.
Наше майбутнє на найближчий рік - окопна війна. Якщо ми виграємо, то вона закінчиться поверненням українських територій - Луганщина, Донеччина, Крим. Також має бути демілітаризація на 200 кілометрів в бік Росії та виплати репарацій на відновлення України. Добре, що поляки не висувають нам територіальних претензій. Я реаліст і розумію, що війна триватиме, у кращому випадку, ще кілька років, бо ми на жаль зараз не маємо переваги в техніці, людях.
Я вірю, що моя дитина житиме у вільній, сильній, квітучій Україні, де буде розвиватися економіка, а Росія - демілітаризована й виплачуватиме репарації. Що у нас будуть зміни в армії, і взагалі хочу, щоб нам повернули ядерне озброєння, хоча б тактичне. Хочу, щоб у нас була люстрація.
Нам зрозуміло, де ворог, а де друг. Коли приїжджаю в Київ - то беруся за голову. Люди взагалі вкурсі, що в країні війна? Частина віддає все до останнього, навіть життя, щоб виграти, а інша нічого не помічає. Тільки мріють, коли відкриють кордони, і вони зможуть втекти. Це дуже позначається на армії. Не всі мають таку ж саму мотивацію як "Азов". Зараз в деяких підрозділах (ЗСУ, НГУ, ТРО) дуже низький бойовий дух, але будьмо реалістами - це ж не означає, що тепер ми маємо припинити боротися за наше майбутнє. Половина війська сьогодні воює тільки заради того, щоб помститися ворогу. Це найбільш ефективна мотивація зараз.
5 
79692
Коментарі
6