Тайванський конфлікт: деталі, яких ми не помітили
Провокуючи Китай, США використовують зброю опонента
Всі розмови останніх днів щодо поїздки спікерки Палати представників Ненсі Пелосі на Тайвань зводилися фактично до однієї тези: "Чи готові США до великої війни?" На мою думку, питання варто було починати задавати з менших рівнів – а чи дійсно це частина підготовки до великої війни? Чому ми думаємо, що Вашингтон не хоче/не може гратися гібридними форматами та інформаційними провокаціями? Це доволі вдало робив Китай останні десятиліття – й наші американські колеги мали вдосталь часу навчитися.
В цьому пості спробую вхопити декілька важливих, з моєї точки зору, деталей, які можуть вказувати саме на гібридний характер усієї цієї "акції".
1. Відсутність континуальності в офіційній комунікації.
За повідомленнями американської преси, була офіційна заява Пелосі про її бажання відвідати Тайвань в межах азійського турне. Це підхопили всі і почали оскаржувати, підтримувати, тиражувати, погрожувати, лякатися... А що сама Пелосі? А вона жодного разу не повторила свою заяву і не підтримала її. Чого там вже казати, що останній твіт зі словом "Тайвань" вона постила в березні 2020 року. Насправді, цей меседж жив сам по собі, і його підтвердження чи спростування зі сторони Пелосі й не потребувалося – інформація вже створила потрібний прецедент, а отже місію свою виконала.
2. Активізація загального переговорного процесу.
Американці останні декілька місяців сконцентрували зусилля своєї дипломатії на КНР та Індії. Це необхідно для їх стратегії в декількох вимірах: з однієї сторони, встановлення нової біполярності потребує нових правил гри і постійного взаємного контролю дипломатичними інструментами, а з іншої – вдала стратегія у відносинах із Делі та Пекіном дозволяє набагато ефективніше ізолювати Росію та Іран. Китай останнім часом знову почав ставати в позу і затримувати переговори. Тому невелика інформаційна провокація – до того ж приурочена до важливих дат, як от річниця Визвольної армії Китаю – вельми вдало активізувала перемовини. Все ж таки чорний піар – найкращий піар, чи не так?
3. Повернення до "стратегічної невизначеності".
Цього року Джо Байден вже пішов на доволі суттєве загострення по питанню Тайваню. Давайте хоча б згадаємо його промову в Південній Кореї, де він недвозначно сказав, що США будуть захищати Тайвань. По суті, це був злом політики "стратегічної невизначеності", яка ще з часів холодної війни давала Вашингтону можливість маневрувати у питанні відносин і з Пекіном, і з Тайбеєм. Вся ситуація довкола поїздки Пелосі – це чудовий приклад цієї самої невизначеності в найкращі її роки. Очевидно, на хвилі оптимізму у економічних переговорах із Китаєм та потенційним важливим дзвінком двух лідерів Вашингтон побачив набагато більше плюсів у поверненні саме до цієї перевіреної стратегії.
Як бачимо, США самі створило проблему й самі ж її вирішило – по суті, відсутність загострення тепер сприймається як "виважена та мудра політика Байдена". Тому і іміджево, і політично Сполучені Штати змогли вижати з цієї ситуації багато плюсів – і все це при тому, що їх основним інструментом знову стало мовчання ключового гравця (в цьому випадку – спікерки Пелосі). Вкид інформаційної бомби, певний час її для набуття ефекту, витримка паузи, а далі – продовження стратегічної невизначеності. Думаю, скоро варто буде кодифікувати рецепт цієї інформаційної зброї.
Коментарі